Щорічна конференція Ukraine Recovery Conference вкотре стала майданчиком для обговорення майбутнього України після війни, однак цьогоріч ключовим питанням дедалі частіше постає не лише відновлення інфраструктури, а й демографічний виклик: хто житиме в країні після завершення бойових дій. Соціологиня та засновниця дослідницької компанії Gradus Євгенія Близнюк наголошує, що надія на масове повернення українців додому після війни поступово слабшає, оскільки тривалість повномасштабного вторгнення перетворила тимчасовий прихисток на нове життя.
Третя хвиля дослідження Gradus щодо факторів повернення мігрантів зафіксувала принципову зміну: рішення про повернення дедалі менше залежить від ситуації в Україні і все більше від умов у країні перебування. Якщо раніше головним чинником була безпека, то на п'ятому році життя за кордоном логіка змінюється. Навіть за умови завершення війни на користь України дедалі більше людей не пов'язують своє майбутнє з Батьківщиною. Це природний процес: чим довше люди живуть за межами України, тим глибше вони пускають коріння — знаходять роботу, орендують чи купують житло, діти йдуть до місцевих садочків і шкіл, вивчають локальну мову.
За даними опитування, повернутися до України все ще планують 53% респондентів. Однак навіть серед тих, хто має такі наміри, значна частка не може сказати, коли саме це станеться. Вперше одним із ключових чинників рішення про повернення стають не події в Україні, а зміни у міграційній політиці країн перебування. Фактично Україна входить у новий етап конкуренції за своїх громадян, де йдеться не про безпеку, а про умови для життя.
Мотиви, що спонукають українців залишатися за кордоном, мають переважно прагматичний характер: безпека, можливість забезпечити гідний рівень життя та стабільність. Натомість мотиви до повернення мають емоційну природу: бажання бути поруч із родиною та друзями, відновити відчуття дому та зробити внесок у відбудову країни. Європейські країни поступово ухвалюють рішення щодо майбутнього українців: продовжують або змінюють програми тимчасового захисту, спрощують процедури легалізації, створюють можливості для інтеграції дітей. Кожне таке рішення прямо чи опосередковано впливає на подальше повернення.
Україна також формує власну пропозицію, але якщо кілька років тому головним аргументом було завершення війни, то сьогодні цього вже недостатньо. Люди воліють жити там, де бачать можливість будувати майбутнє. Саме тому питання повернення українців наразі — це питання конкурентоспроможності держави. Чи зможе Україна створити достатньо можливостей, щоб рішення про повернення стало не лише емоційним, а й раціональним?
У цьому контексті відбудова країни набуває нового змісту. Йдеться вже не лише про відновлення зруйнованих мостів, лікарень чи електростанцій, а про створення середовища, у якому люди захочуть жити. Політика щодо мігрантів має трансформуватися: підтримка зв'язку з українцями за кордоном стає важливим інструментом демографічної стратегії. Також потрібно працювати над політикою транснаціональної української спільноти — збереження міцних зв'язків між українцями у світі та державою, яку вони були змушені залишити через війну.
Важливо не апелювати до почуття провини тих, хто виїхав, а створювати інституційні механізми, які дозволять їм залишатися частиною українського простору незалежно від країни проживання. Втрата фізичної присутності громадянина — це серйозний виклик, але втрата його зв'язку з Україною матиме значно довші й складніші наслідки. Демографічна політика вже не може зводитися лише до питання, скільки людей і коли повернуться. Не менш важливо, наскільки Україна зможе зберегти довіру, залученість і взаємодію зі своїми громадянами, де б вони не жили. Саме цей зв'язок визначатиме потенціал країни після війни — не лише демографічний, а й економічний, соціальний та культурний.
