Український оборонно-промисловий комплекс (ОПК) опинився в ситуації, коли державне управління в цій сфері залишається заплутаним, а довгострокова політика — відсутньою. Попри ухвалення урядом постанови про запуск контрольованого експорту озброєння та військової техніки, яке вітають виробники, фундаментальна проблема полягає в браку системної взаємодії між ключовими гравцями та відсутності цілісного бачення розвитку галузі на перспективу понад один рік.

Сама потреба у відкритті експорту стала прямим наслідком неспроможності держави забезпечити довгострокове планування. У 2022–2024 роках багато приватних компаній та підприємців інвестували у виробництво озброєнь, прогнозуючи стабільний попит в умовах затяжної війни на виснаження. Однак держава не змогла повною мірою розрахувати власну спроможність закуповувати озброєння, що призвело до ефекту невикористаного потенціалу: інвестиції були зроблені, а віддача виявилася непропорційно малою. Готовність європейських країн купувати українську продукцію для потреб Сил оборони України вирішила проблему лише частково, тому єдиним адекватним способом врівноважити пропозицію і попит став експорт.

Попри те, що здоровий глузд у питанні експорту переміг, держава має перейти від реактивного до проактивного, продуманого управління сферою. На сьогодні державна політика в ОПК залишається фрагментованою та далекою від цілісності, комплексності та довгостроковості. Головна причина — не брак волі, а нечітке визначення зон відповідальності між ключовими гравцями.

Ліквідація Міністерства з питань стратегічних галузей промисловості, яке проіснувало з 2020 до 2025 року, підвела риску під унікальним українським експериментом. Спроба створити окремий центральний орган виконавчої влади, відповідальний за розробку та реалізацію політики в сфері ОПК, не дала очікуваного результату. Структурні підрозділи та кадри колишнього міністерства влилися до Міністерства оборони України (МОУ). Таким чином Україна повертається до моделі, поширеної в країнах НАТО, де цілісна політика в сфері ОПК формується через якісну взаємодію кількох гравців: оборонного відомства, відомства економічної політики (Міністерство економіки), головного координатора міжвідомчої взаємодії (Рада національної безпеки і оборони України, РНБО) та інших дотичних органів — за консолідуючої ролі Президента як верховного головнокомандувача. Ключовою проблемою залишається саме відсутність ефективної взаємодії між цими суб'єктами.

Міністерство оборони наразі є головним органом, який одночасно формує та реалізує державно-промислову, військово-промислову політику й політику у сфері ОПК, а також закуповує озброєння та військову техніку в інтересах Збройних Сил України. Фактично пріоритети та планові обсяги закупівель визначають, чим і як житиме ОПК: що виробляти, у які потужності інвестувати, які напрями згортати. Однак мова йде про поточні закупівлі з горизонтом планування, який фактично обмежений одним роком, попри всі зусилля та декларації. Виробник не може будувати п'ятирічну стратегію, спираючись на річний контрактний цикл планування закупівель. Водночас Департамент військово-технічної політики та розвитку озброєння, який мав би займатися саме довгостроковим плануванням потреб, тривалий час залишається без керівника. Компанії можуть прогнозувати попит самостійно, на власний страх і ризик, але це працює ефективно лише за наявності синергії з органами влади. Крім того, за практикою країн НАТО, один і той самий орган виконавчої влади не може одночасно формувати політику і сам її реалізовувати — це різні функції, які свідомо розводять. Окремі заступники та радники в МОУ опікуються окремими темами військово-технічного співробітництва, як-от міжнародна кооперація, але такий розподіл функціоналу не дозволяє системно будувати процеси в сфері розвитку ОПК.

Міністерство економіки сьогодні відіграє в цих питаннях радше другорядну роль. Це має об'єктивні причини: частка державних компаній в українському ОПК зменшується рік до року, а основні науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи фінансуються через поточні закупівлі або через кластер оборонних технологій Brave1. Точково обговорюються ідеї зробити Мінекономіки головним гравцем у питаннях рамкових умов роботи ОПК, і вони логічні: виробництво озброєння — хай і специфічна, але економічна діяльність, що потребує від держави чітких нормативних рамок. Військово-технічна політика є частиною ширшої промислової політики держави — з погляду пріоритетів, кадрів і фінансування.

Серед заступників секретаря РНБО завжди є той, хто курує питання військово-технічного співробітництва та військово-технічної політики в усьому їхньому різноманітті та глибині. Сьогодні увага відповідних осіб прикута насамперед до налагодження експорту через його унормування, а також до розробки та підписання угод Drone Deals як інструменту військово-технічного співробітництва. Але роль РНБО як ключового координаційного органу не може зводитися лише до цих питань. Саме РНБО за своєю природою мала б координувати долученість усіх органів і формувань сектору безпеки й оборони, дотичних до військово-технічної політики. Таких структур більше, ніж прийнято думати: наприклад, у системі Міністерства внутрішніх справ є низка формувань, які своїми закупівлями озброєння теж визначають порядок денний галузі. Без органу, який тримає всю картину цілісно, кожен гравець оптимізує свій шматок, а система загалом залишається незбалансованою.

Не варто забувати й про парламент із його нормотворчою функцією та профільний комітет, які мають забезпечувати законодавчу підтримку розвитку ОПК. Однак наразі бракує системної уваги з боку законодавчої влади до довгострокових питань оборонно-промислової політики. Загалом, для подолання кризи управління в ОПК необхідно чітко розподілити зони відповідальності між усіма учасниками, забезпечити довгострокове планування закупівель та посилити координаційну роль РНБО. Лише за таких умов український ОПК зможе ефективно використовувати свій потенціал та відповідати викликам сучасної війни.