Україна протягом тридцяти років уникала визнання діаспори частиною нації через низку політичних, безпекових та демографічних причин. Як наслідок, держава не побудувала системної політики підтримки ідентичності українців за кордоном, що призвело до поступової втрати зв'язку з мільйонами громадян. Тепер, після повномасштабної війни, яка змінила структуру міграції, питання постає з новою гостротою: чи може Україна дозволити собі й надалі ігнорувати діаспору?
У 1990-х роках молода українська держава мала багато нагальних завдань, тому питання ролі та місця діаспори здавалося не на часі. Демографічна ситуація тоді не викликала тривоги, але були й інші причини. Діаспори побоювалися з різних політичних сторін. Комуністи та соціалісти були відверто проти включення канадської та американської діаспори, яка була греко-католицькою та антикомуністичною, через їхні електоральні симпатії. Націонал-демократи мали аналогічні побоювання, але вже через електоральний вплив етнічних українців Росії, які насправді були найчисельнішою, хоч і не інституціоналізованою діаспорою.
Існував і геополітичний страх. Визнати українців за кордоном частиною нації означало відкрити симетричне питання щодо етнічних росіян в Україні. Москва вже тоді грала в гру «захисту співвітчизників», і офіційний Київ свідомо уникав будь-чого, що могло б бути використане дзеркально. Як показує риторика Путіна, ці страхи були абсолютно виправданими. Тому питання діаспори відклали у «довгу шухляду».
У 1990-х – 2000-х роках відбувалася трудова міграція, ні чисельність, ні довгострокові наслідки якої Україна досі не в змозі реалістично підрахувати. Вона була зручною для держави, бо зняла навантаження з ринку праці та була постійним джерелом валюти. Але наративно ця міграція потрапила в ту саму пастку: люди виїхали на заробітки, утворивши другу хвилю діаспори, яку держава і суспільство не побачили і не визнали. Для країни це стали просто люди, що поїхали, хоча у багатьох сім'ях з'явилися родичі в Італії, Іспанії, Греції, Португалії.
Пізніше Україна отримала безвіз, що відкрило двері для нової легальної міграції. Формально ці люди не були класичними мігрантами, бо жили в режимі «три місяці в Польщі – додому – знову три місяці», проте поступово осідали в країнах працевлаштування. Україна тоді вже воювала, вирішувала питання з внутрішніми переселенцями і, ймовірно, сподівалася, що питання з українцями за кордоном якось вирішиться. Тому держава знову воліла «не помічати» цю міграцію навіть статистично і не відповідати на питання, хто для неї ці люди.
Трудові мігранти? Зовнішня частина нації? Третя хвиля діаспори? Держава не відповідала на це питання, а тому і не будувала системної політики – ні підтримки ідентичності, ні українознавчих шкіл, ні культурних інституцій. Мобільні мігранти далі жили між двома країнами і не були повністю своїми ні в одній. Українські безпекові страхи і наявність нагальних проблем на кожному етапі були зрозумілі, але кожна наступна хвиля міграції потрапляла в пастку невизначеності: перетинаючи кордон, громадянин не розумів, чи досі він лишається «своїм» для України, і чи не стане його міграція, часто вимушена, знову приводом для дорікання.
Повномасштабна війна змінила і саму структуру діаспори. Тепер у міграції багато жінок та дітей, які ідентифікують себе як українці, думають про повернення, тримають зв'язок з країною, діти отримують перші українські паспорти. Але чи втримає Україна цей зв'язок – питання залишається відкритим. Час і глобалізація невблаганні для сили зв'язку. У попередніх хвилях держава відверто не змогла цього ефективно зробити, і тепер постає питання: чи може вона на цьому етапі зробити роботу над помилками?
Перший крок – визначитися, хто ці люди, що роками виїздили з України, для України. Чи це просто тимчасово відсутні люди, чи вони цінні громадяни України, безвідносно до того, де вони живуть? Чи це носії української ідентичності навіть там, де її ніколи не було? Чи це партнер у зовнішній політиці і відбудові? Чи це демографічний резерв? Від відповіді на це питання залежить, чи зможе Україна побудувати ефективні політики зв'язку та повернення, чи вони лишаться декларативними і формальними, як у попередніх хвилях міграції.
Війна змусила переосмислити багато фундаментальних речей – роль армії в державі, роль горизонтальних мереж, роль людини і громадянина, але також вона змушує переосмислювати те, якою нацією є Україна. Де-факто, Україна стала глобальною, екстериторіальною нацією, населення якої вже не обмежено територією проживання. Але де-юре держава досі створює політики як «нація на землі». Ця різниця між де-факто і де-юре має свою ціну – демографічну, політичну, людську.
Якщо на цьому етапі Україна знову відкладе питання «у довгу шухляду», вона поступово втратить зв'язок ще з кількома мільйонами українців. Тому зараз питання постає вже не в тому, чи може Україна дозволити собі визнати діаспору частиною нації. Питання в тому, чи може вона дозволити собі цього не зробити.
