Сполучені Штати відзначають ювілейний День Незалежності, а один із найвідоміших антивоєнних активістів в американській історії — Рон Ковік — святкує 80-річчя. Його життєвий шлях різко контрастує з долею чинного президента США Дональда Трампа, який народився на кілька тижнів раніше. Ковік, який добровольцем пішов у морську піхоту під час В'єтнамської війни, отримав тяжке поранення та став паралізованим, а згодом приєднався до антивоєнного руху. Його автобіографія «Народжений четвертого липня» стала бестселером, а однойменний фільм із Томом Крузом отримав два «Оскари».

Натомість Дональд Трамп ніколи не служив в армії. Під час В'єтнамської війни він користувався студентськими відстрочками, а потім отримав постійну медичну через діагноз «п'яткова шпора». У 1970-х роках він займався будівельним бізнесом, а не громадським активізмом. Його автобіографічна книга «Мистецтво укладати угоди» стала основою лише для скромної сатиричної короткометражки. Проте з січня 2025 року саме Трамп претендує на лаври головного миротворця планети, хоча його дії часто суперечливі.

Протягом сімнадцяти місяців Трамп демонстрував химерні метаморфози: від войовничого підкорювача Ірану та Венесуели до самопроголошеного майстра мирних угод. Його спроба завершити російсько-українське протистояння в найкоротший строк лише спровокувала подальшу ескалацію. Венесуельський бліцкриг із захопленням Ніколаса Мадуро став серйозним прецедентом для всього світу. У боротьбі з Китаєм американський лідер не досяг успіху, зате посварився з багаторічними європейськими союзниками США.

Недолугого перемир'я в Газі вдалося досягти, використовуючи залежність Ізраїлю від американської підтримки. Але це не завадило Трампу вплутатися в іранську авантюру, яка завершилася сумнівною угодою, що виглядала як перемога Ірану. Скандальний президент Сполучених Штатів є досить впливовим, щоб сприяти руйнуванню старого глобального порядку, але його претензії на створення нового світопорядку виявилися неспроможними через брак компетенції, стратегічного мислення та вміння адекватно оцінювати ситуацію.

В результаті плодами його бурхливої та суперечливої діяльності користується не так Вашингтон, як інші гравці, зокрема Тегеран, який навчився шантажувати всю планету перекриттям Ормузької протоки. Ще півтора року тому могло здатися, що найбільше від другого президентства Трампа виграє Москва. Старий-новий господар Білого дому явно вподобав Володимира Путіна і, схоже, вірив у власну віртуальну дружбу з російським диктатором. Вже на початку 2025 року він дав Кремлю шанс вийти з війни на максимально сприятливих умовах: зі збереженням контролю над усіма захопленими українськими територіями, зі зняттям санкцій та перспективою подальшої співпраці.

Але прихильність Вашингтона лише розбурхала Москву, і росіяни відмовилися від заморозки війни. Американський президент намагався спокусити Путіна синицею в руках, а натомість натхненний російський правитель погнався за журавлем у небі. У Кремлі повірили, що, продовживши військову агресію проти України за лояльного Трампа, можна буде отримати набагато більше, ніж у попередні роки. Згодом американській стороні навіть продали горезвісну «формулу Анкориджа», але на практиці вона не була реалізована. Зайшовши на чергове коло воєнного протистояння, Росія нічого не досягла, а лише зазнала колосальних втрат.

Із Україною сталася зовсім інша історія. Специфічна миротворчість Дональда Трампа спочатку стала для Києва серйозною проблемою. Нашу країну й особисто Володимира Зеленського Трамп не злюбив ще в період свого першого президентства. Заради мирної угоди з РФ американський лідер був готовий знехтувати українськими інтересами. Фінансову та військову допомогу Україні він радикально скоротив. При цьому ще до вступу на посаду Трамп встиг подарувати багатьом українцям надію на швидке завершення війни, а марна надія завжди шкодить.

Проте нашій державі вдалося впоратися з цими викликами. З одного боку, Україна знайшла часткову заміну Вашингтону, інтенсифікувавши співпрацю з Європою та наростивши свої військові можливості. З іншого боку, українське керівництво пішло назустріч Трампу, публічно погодившись із американською пропозицією щодо припинення вогню. В результаті Київ лише виграв. Якщо раніше президент Зеленський та його команда просували ідею війни до кордонів 1991 року, що надихала далеко не всіх, то зараз експлуатується привабливіша ідея якнайшвидшого миру. Відповідно, єдиною перешкодою на шляху до миру виглядає саме Москва з її територіальними претензіями та неадекватними вимогами.

Чи справді український лідер готовий до негайного припинення вогню? Чи він таки лукавить, розраховуючи на відмову Кремля, продовження бойових дій і більш вигідний результат військового протистояння? З погляду публічної політики, це неважливо. Головне, що Банкова оперує чітким меседжем: «Ми згодні укласти перемир'я будь-якої миті». Причому цей меседж адресований не лише незграбному мирному процесу, а й міжнародній спільноті, яка дедалі більше схиляється до підтримки України в її прагненні до справедливого миру.