Понад 200 тисяч українських добровольців, які стали кістяком оборони в перші місяці повномасштабного вторгнення, досі не мають офіційного статусу, що відрізняв би їх від мобілізованих. Це питання, на думку громадських активістів, виходить далеко за межі соціальних пільг і визначає принципи, на яких будуватиметься післявоєнна Україна.
Коли регулярна армія ще лише розгорталася, саме добровольці взяли на себе найбільшу відповідальність. Вони швидко адаптувалися до сучасних технологій, зокрема безпілотних систем, і очолили багато ефективних підрозділів. Однак держава не визнає їх як окрему суспільну категорію, розчиняючи в загальному понятті «мобілізований». Це позбавляє добровольчий рух не лише символічного визнання, а й політичної суб'єктності.
Після повернення з фронту ветерани стикаються з новим випробуванням — бюрократичною системою. Оформлення одноразової допомоги, пенсій чи соціальних виплат часто перетворюється на виснажливу процедуру. Люди з пораненнями змушені годинами стояти в чергах, збирати десятки копій документів, які вже давно є в державних реєстрах, і витрачати власні кошти на елементарні адміністративні процедури. Символом проблеми стали кабінети соціального забезпечення в будівлях без ліфтів, куди ветеранам з інвалідністю доводиться підніматися сходами. Такі випадки не поодинокі, вони свідчать про системну кризу державного управління.
Останніми роками по всій країні активно створюються ветеранські хаби, ради, консультативні органи та численні майданчики при органах влади. Частина з них справді виконує корисну функцію, але нерідко такі ініціативи підміняють реальне вирішення проблем красивими форумами, круглими столами та інформаційними кампаніями. Натомість питання захисту прав військовослужбовців, реформи військової медицини, соціального забезпечення чи відповідальності посадовців залишаються без системних рішень. Існує ризик використання ветеранського авторитету як політичної декорації, коли окремих активістів намагаються інтегрувати у владні проєкти в обмін на лояльність.
На думку учасників добровольчого руху, окремі громадські ініціативи вже не здатні змінити ситуацію. Дедалі актуальнішою стає ідея створення професійної спілки військовослужбовців та ветеранів, яка могла б системно відстоювати їхні права. Така організація могла б стати інструментом публічного контролю за дотриманням прав військових, боротьби за офіційне визнання статусу добровольця та просування необхідних реформ у сфері військового управління. Не менш важливою є ідея самостійної ідентифікації добровольців — якщо держава роками не готова визначити чіткі критерії, сама ветеранська спільнота здатна виробити власні механізми підтвердження статусу через репутацію, бойовий шлях і визнання побратимів.
Ця боротьба виходить далеко за межі статусу. Вона ставить значно ширше питання: хто має визначати майбутнє України після війни? Люди, які пройшли фронт, довели свою відповідальність не словами, а вчинками. Саме тому вони мають моральне право бути серед тих, хто братиме участь у побудові нової системи державного управління. Україна вже не може дозволити собі повернення до старих управлінських практик. Майбутня держава повинна будуватися на принципах компетентності, відповідальності та меритократії, коли вирішальними стають знання, досвід і здатність брати на себе відповідальність.
Визнання добровольців — це питання суспільних цінностей. Держава, яка не здатна гідно оцінити тих, хто добровільно став на її захист, ризикує втратити довіру найвідповідальнішої частини суспільства. Тому боротьба за визнання добровольчого руху — це не боротьба за новий документ чи нову пільгу. Це боротьба за принципи, на яких будуватиметься нова Україна після перемоги: повагу до відповідальності, справедливість і право найкращих брати участь у творенні майбутнього країни.
