Цивільний полон — це категорія, якої не мало б існувати в міжнародному праві. Женевські конвенції прямо забороняють брати цивільних у заручники та використовувати їх як обмінний фонд. Однак Росія системно викрадає некомбатантів, тримає їх у тюрмах, засуджує за сфабрикованими статтями та використовує як інструмент окупаційної політики. Міжнародна спільнота досі не має зрозумілої дорожньої карти, як діяти в таких умовах.
Існують процедури щодо військовополонених, окрема політична рамка щодо викрадених дітей, але цивільні заручники ніби провалюються між цими категоріями. Це нагадує ситуацію на спільних тренуваннях українських військових із країнами НАТО. Іноземні інструктори кажуть: коли є поранений, треба під'їхати, посадити його в авто і вивезти. Наші військові на таке можуть тільки сміятися, бо коли тебе накриває артилерія, коли небо прострілюється дронами, проста інструкція перестає працювати. З цивільними заручниками схожа ситуація: на папері все ясно, а в реальності Росія масово порушує ці норми.
Європа десятиліттями відбудовувала себе як регіон, де закон має значення. Принцип важливий: якщо людину затримали, має бути процедура; якщо є суд, має бути справа; якщо є обвинувачення, має бути доказ. У неліберальних системах усе інакше. Там суд може бути не способом встановити правду, а способом оформити насильство. Протокол може не захищати людину, а приховувати злочин. Вирок може бути не завершенням розслідування, а частиною окупаційної політики. Саме тут і починається проблема європейського розуміння.
Є факти: українських цивільних викрадають, тримають без зв'язку з родинами, катують, перевозять між окупованими територіями та Росією, засуджують за «шпигунство», «тероризм», «екстремізм», «диверсії». Але європейському політичному й громадянському середовищу часто незрозуміло, чому це відбувається і якою має бути політична відповідь. Якщо людину засудили за «шпигунство», навіть якщо всі розуміють, що справа сфабрикована, у західній уяві все одно вмикається юридична рамка. Був суд. Є стаття. Є вирок. Можливо, треба говорити про порушення прав ув'язненого? Може, треба вимагати доступу адвоката і гуманного поводження? Проте цього недостатньо. Бо проблема не тільки в тому, що з українськими цивільними погано поводяться у російських тюрмах. Проблема в тому, що їх не мало би бути в цих тюрмах взагалі.
Європейцям часто складно зрозуміти саму логіку окупації. Не окупації як зміни прапора над адміністративною будівлею, а окупації як системи контролю і залякування. Росія викрадає не лише тих, хто тримав зброю. Вона викрадає мерів, журналістів, священників, активістів, учителів, волонтерів, родичів військових, людей, які відмовилися співпрацювати, людей, які просто були помітними у своїй громаді. Для українців це не потребує довгого пояснення. Ми розуміємо, що російська окупація карає не лише за дію, а й за ідентичність, лояльність, пам'ять, мову, небажання підкоритися. Бути українцем або кримським татарином в окупації вже може бути достатньою підставою для підозри. А підозра у російській системі дуже швидко перетворюється на тортури, підвал, СІЗО, етап і вирок.
Але європейська думка часто шукає раціональне пояснення там, де раціональність є лише частиною механізму. Чому саме цю людину? Що вона зробила? Чому її засудили? Яка була справа? Чи був у неї зв'язок з армією? Чи вона справді могла передавати інформацію? Ці питання ніби природні для правової культури, але щодо російської окупації вони часто ведуть у пастку. Бо рішення про викрадення та утримання українських цивільних є не правовим, а політичним.
Інша проблема в тому, що кожен кейс викрадення та утримання цивільних є унікальним. У кожної людини є своя біографія, родина, історія. Свій шлях через окупацію, підвал, СІЗО, колонію. Ми бачимо патерни. Ми розуміємо, що це не окремі ексцеси, а частина державної політики. Але для зовнішньої аудиторії ця тема часто розпадається на сотні окремих історій. Показово, як ЄС накладає санкції на осіб, причетних не до злочинів викрадення і утримання цивільних, а саме до обмеження прав ув'язнених. У листопаді 2025 року ЄС наклав санкції на десятьох осіб, серед яких були високопосадовці російської Федеральної служби виконання покарань у Ростовській області. Ішлося про установи, де ув'язнених, зокрема українців, били, позбавляли медичної допомоги, тримали в жахливих умовах і примушували до зізнань під час допитів. Рада ЄС також згадала про смерті внаслідок жорстокого поводження, зокрема про українську журналістку Вікторію Рощину. Це важливо, але цього недостатньо.
Бо ЄС досі не має повноцінного санкційного треку проти всієї системи викрадення, фабрикації справ, незаконних судових процесів, етапування й утримання українських цивільних. Санкціонувати тюремників за побиття — це логічно зрозуміло для європейської системи. Санкціонувати весь ланцюг захоплення цивільної людини — від окупаційної адміністрації, ФСБ, слідчого, прокурора, судді, конвою, колонії й до пропагандиста, який називає цю людину «терористом», — значно складніше. Для цього треба визнати, що перед нами не набір порушень прав людини, а система державного заручництва.
Європа не обов'язково байдужа. Часто навпаки — люди, з якими ми говоримо, щиро шоковані. Вони питають: це жахливо, але що саме ми можемо зробити? Ми чули це в перші роки роботи з темою депортованих дітей. Нас питали, іноді зі сльозами на очах: яке швидке рішення? Як повернути дитину? Як допомогти? Відповідь часто невтішна: швидкого рішення немає. Потрібна системна робота, визнання проблеми на найвищому рівні, створення нових міжнародних механізмів, які б охоплювали саме цю категорію жертв. Поки що цивільні заручники залишаються в сірій зоні міжнародного права, і це дозволяє Росії продовжувати свою практику без належної відповідальності.
