24 липня в Бучанському районі на Київщині під час масового заходу загинули 11 осіб, близько сотні дістали поранення. Ця трагедія спричинила хвилю обговорень щодо доцільності проведення масових зібрань в умовах війни. Однак досвідчені організатори подій наголошують: замість заборони країні необхідно запровадити чіткі стандарти безпеки, які враховували б ракетну загрозу. За словами фахівця з 25-річним стажем, без таких стандартів наступна трагедія — лише питання часу.
Обставини події, відомі з відкритих джерел, свідчать про каскад відмов, який призвів до численних жертв. Повітряна тривога пролунала за кілька хвилин до удару, але через відсутність стабільного мобільного зв'язку на локації значна частина учасників не почула сигналу. Поблизу не було капітального укриття, тому люди побігли в ліс, де наступний приліт застав їх на відкритій місцевості. На заході не чергували медичні бригади, а єдиний заїзд лісовою дорогою був заблокований пожежними машинами та швидкими, які прибули на місце. Одна з учасниць, яка рятувала поранених, розповіла, що мала лише чотири турнікети, яких не вистачило, і деяким довелося накладати пов'язки з власного одягу. За її словами, якби на місці були медики, щонайменше двоє людей могли б вижити.
Організатори заходу, за інформацією, дотримувалися неписаних правил: відкритого анонсу не було, локацію повідомляли лише зареєстрованим учасникам. Проте, як зазначають експерти, поки правила залишаються неписаними, навіть сумлінне їх виконання не гарантує безпеки. Автор колонки наголошує: єдина реакція у вигляді заборони масових подій буде помилковою, адже щотижня в Україні відбуваються сотні зібрань — від оборонних виставок і бізнес-форумів до концертів і шкільних свят. Економіка, що фінансує армію, тримається на таких заходах, а право людей на зібрання є однією з цінностей, які захищає країна.
Світовий досвід свідчить, що стандарти безпеки для масових подій зазвичай з'являються після трагедій. Після тисняви на стадіоні Гіллсборо у 1989 році Велика Британія переписала правила проведення матчів. Після фестивалю Love Parade у Дуйсбурзі, де 21 людина загинула через єдиний вхідний тунель, Європа переглянула підходи до управління потоками. А після теракту на Манчестер Арені британський парламент ухвалив закон, що зобов'язує кожен майданчик місткістю від 200 осіб мати план дій на випадок атаки. Однак жоден з цих документів не розрахований на країну, по якій щодня може прилетіти балістична ракета.
Найближчим аналогом для України є досвід Ізраїлю, де Командування тилу прив'язує дозвіл на проведення зібрання до простого критерію: чи встигають усі присутні дістатися захищеного простору за час підльоту ракети. На думку фахівців, Україні доведеться створити перший у світі повноцінний стандарт проведення масових подій в умовах ракетної загрози. Хоча це гіркий привілей, після війни ця експертиза може стати у пригоді іншим країнам.
Водночас автори стандарту визнають: він не є гарантією повної безпеки. Ракета може влучити в локацію, де все зроблено бездоганно, і люди все одно загинуть, як це сталося на Яворівському полігоні. Проте сенс стандарту не в тому, щоб уникнути удару, а в тому, щоб максимізувати шанси на виживання. Щоб тривога доходила до кожного, щоб було куди бігти, щоб турнікетів вистачало, а швидкі не стояли в заторах. Різниця між чотирма турнікетами і сорока — це не везіння, а рівень підготовки. Готовність вимірюється не тим, чи прилетіло, а тим, скільки життів вдалося зберегти, коли прилетіло.
